ВІДГОРО́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДГОРОДИ́ТИ, оджу́, о́диш, док., перех. 1. Парканом, типом, стіною тощо відокремлювати когось або щось від кого-, чого-небудь. Євдоким спокійно виходить із хати, дверима відгороджує від себе жінчину лайку (Стельмах, Хліб.., 1959, 585); Смутний і невеселий сидів собі [Забрьоха] на лавці, у новій світлиці, що відгородив від противної хати (Кв.-Осн., II, 1956, 152); Дід Харко роздав більшу частину пасіки по колгоспних дворищах, кожного вулика сам довів до пуття, поставив на новому місці, одгородив од скотини (Ю. Янов., II, 1954, 162); * Образно. А вечір вже господарював у Вербівці, густо розкидав тіні, одгороджуючи від людей сонце (Іщук, Вербівчани, 1961, 161); // Відокремлювати, відділяти собою кого-, що-небудь від когось, чогось. Од.. грубки до другої стіни йшла з вирізками і горорізьбою перегородка і одгороджувала хату од кімнати (Стор., І, 1957, 234); Глибока розколина в кризі відгородила мандрівників зовсім від берега (Трубл., І, 1955, 335).

2. перен. Позбавляти зв’язку когось з ким-, чим-небудь; відокремлювати. Не треба думати, що Вишенський так і хотів лишити своїх земляків у темноті та відгородити від решти світу, аби тільки врятувати їх православіє (Фр., XVI, 1955, 427); Учитель Степан Васильович Левченко.. не відгородив себе од мужика ні вченою погордою, ні формою, ні пихатим словом (Стельмах, Хліб.., 1959, 34).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 571.