ВУ́ТЛИЙ, а, е. 1. Який не є надійним знаряддям пересування (про човен тощо); неміцний, благенький. Крихітна їхня степова комуна нагадувала вутле суденце в розбурханому морі (Ю. Янов., І, 1958, 510); Вдвох на вутлому поромі Дін ми з ним перепливли (Перв., I, 1958, 427); // Який має непривабливий вигляд; старий, потертий, убогий. Під пахвою він тримав вутлий, засмальцьований парусиновий портфель (Кир., Вибр., 1960, 168); Адже оті трухляві білі колони, що стоять біля ганку, напевно було задумано, щоб якось поліпшити зовнішній вигляд вутлого особняка… (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 134).

2. розм. Якому чогось не вистачає; слабий, недорозвинутий. [Полковник:] Що це ти, доню, сьогодня [сьогодні] якась вутла? [Марина:] Голова трохи болить (Кроп., V, 1959, 478); Так без роси, на спеці у пустині І хиріє, і в’яне вутлий цвіт! (Стар., Вибр., 1959, 19); — Тут люди, бачиш, якісь вутлі, тонкошкірі (Гончар, І, 1954, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 789.