ВРА́ЖИЙ, а, е, заст. 1. поет. Ворожий. Поховайте та вставайте. Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте (Шевч., І, 1951, 354); Їй потім хтось розкаже, Як син її Іван Трощив навалу вражу В загоні партизан (Воронько, Поезії, 1950, 11).

2. лайл. Чортів, бісів. Будяк обізвався. — Чого тебе вража сила отут розносила? (Гл., Вибр., 1957, 176); Якийсь вражий син під самісіньким тином яму викопав (Вовчок, I, 1955, 38); Ти що, вража дочко, з таким байдуром водишся? (Стельмах, І, 1962, 466).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 757.