ВОЄВО́ДА, и, ч. 1. У давній Русі та інших слов’янських державах — вождь, полководець, а також правитель міста, округу в XVI-XVIII ст. А в Римі свято. Велике свято! Тиск народу, Зо всього царства воєводи (Шевч., II, 1953, 271); З середовища бояр князь призначав воєвод, які були воєначальниками князівської дружини, а також його посадниками (правителями) в містах і землях (Іст. СРСР, І, 1957, 38); * У порівн. Вона ходила по хатах і командувала слугами, мов той воєвода військом (Н.-Лев., І, 1956, 382).

2. У буржуазній Польщі — голова воєводства. Воєвода дав наказ поліції стріляти в беззбройних людей (Іст. укр. літ., II, 1956, 624); Лани воєводи, пани міністри були, та загули (Чорн., Визвол. земля, 1959, 171).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 723.