ВО́РОН¹, а, ч. 1. Великий хижий птах із блискучим чорно-синім пір’ям, що живе подалі від осель (переважно в лісі). На стрісі, край угла [рогу] селянської хати, Сів ворон та й кряче, недолю віщує (Фр., XIII, 1954, 94); Чорний ворон кричав на верхівці обпаленої блискавкою сосни (Донч., III, 1956, 110).

◊ Во́рон во́рону о́ка не ви́клює — один одному не буде шкодити. Пан і старшина-як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює (Мирний, II, 1954, 85).

2. Рід гри, у якій імітується напад ворона на курчат, що їх захищає квочка. [Мотря:] Парубки гратимуть у довгої лози, у тарана; дівчата — у ворона, у гусей!.. (Кроп., II, 1958, 25); Панночка виглядає.. дівчат, що грають у "ворона" (Л. Янов., І, 1959, 143).

ВО́РОН², прикм., нар.-поет., рідко. Вороний. Козак коника сідлає, З кониченьком розмовляє: — Біжи ж, коню, біжи ворон Аж до тихого Дунаю (Чуб., V, 1874, 169); [Явдоким (співа):] Над козачим білим трупом Чорний ворон кряче, У ніженьках, на припоні, Ворон коник плаче (Кроп., V, 1959, 164).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 740.