ВОРОЖИ́ТИ, ожу́, о́жиш, недок. 1. Вгадувати майбутнє чи минуле на картах і т. ін.; . пророкувати що-небудь. Сей на руках знав ворожити, Кому знав скілько віку жити, Та не собі він був пророк (Котл., І, 1952, 225); І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю за три шаги З воску виливала (Шевч., І, 1951, 283); Графові тієї ночі приснився страшний сон і він відразу ж після сніданку сів сам собі ворожити на картах (Донч., III, 1956, 49).

◊ На́двоє ба́ба (ба́бка) ворожи́ла — невідомо, що буде. — Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила (Укр. казки, легенди.., 1957, 324).

2. Уживати слова, застосовувати прийоми, чародійна сила яких нібито має вплинути па людину, природу і т. ін.; чарувати. Мабуть, ворожила [Мелашка] над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?.. (Кв.-Осн., II, 1956, 445).

3. біля (коло) кого — чого, перен., жарт. Поратися біля кого-, чого-небудь. Коней покрали, а нічліжники бачили, що такі-то коло тих коней ворожили (Номис, 1864, № 12831); Мотор здригався від залізних конвульсій, штовхав уперед човна, чадив перегаром бензину й масла, Іван Миколайович щось там ворожив біля нього (Загреб., Спека, 1961, 270).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 740.