ВОРКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. 1. Видавати своєрідні переливчасті звуки (про голубів, горлиць і т. ін.). Щебече зяблича сім’я, І сиза горлиця воркує (Щог., Поезії, 1958, 320); В гущині воркує голубка, лящить соловей (Горд., І, 1959, 473); * Образно. Чого серце, як голубка, день і ніч воркує (Шевч., І, 1951, 55).

2. перен. Ніжно розмовляти з ким-небудь. [Сербин:] Буде вже нам безпечно, як голубки, воркувати (Вас., III, 1960, 40); Соломія гладить Катрю по голові, розкутує хустку, тихо воркує: — Не плач, доню (Кучер, Трудна любов, 1960, 334).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 739.