ВОНЮ́ЧИЙ, а, е, розм., рідко. Те саме, що смердю́чий. Ся улиця вела у пекло, Була вонюча і грязна.. Од диму вся була чадна (Котл., І, 1952, 127); Увечері в хаті у Горпини на столі стояв вонючий каганець і неясно горів (Григ., Вибр., 1959, 124).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 737.