ВОЛОВО́ДИТИСЯ, джуся, дишся, недок., розм. 1. Надто повільно робити що-небудь, марнуючи час. До півночі воловодилася Параска, а там — і мука свій кінець має, і на неї сон є, — Параска затихла — заснула (Мирний, IV, 1955, 65); [Убийбатько:] Ти все ще з доповіддю про Бережного воловодишся? (Мик., І, 1957, 374); // Мати багато клопоту, мороки з ким-, чим-небудь. — Казала Сидорові: не бери, [Мар’ю], сину!.. Не послухався… А тепер — і бийся з нею, і воловодься!.. (Мирний, ІІІ, 1954, 72); Так і воловодилась з Петрусем Горпина, і чим більше воловодилась, тим більш звикала до нього (Григ., Вибр., 1959, 128).

2. Водитися, возитися з ким-небудь. — 1 охота тобі з тим бурсаком воловодитись? — сказав йому [Жуку], скривившись, наче після чого кислого, Шестірний (Мирний, І, 1954, 333); Вона й діти на сусіду покине.. та й воловодиться з п’яним (Дн. Чайка, Тв., 1960, 79).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 727.