ВОВІ́К, ВОВІ́КИ, присл., ц.-с. 1. уроч. Вічно, завжди. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки (Шевч., І,1951, 326); [Свічка:] Во славу нашу, браття дорогі. Нехай вовік живе громада наша! (Коч., І, 1956, 518).

2. у сполуч. з дієсл. із запереч. Ніколи, повік. І дав [Клим] собі зарік, Що він не буде брать горілки в рот вовік (Бор., Тв., 1957, 153).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 711.