ВИЦІ́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ЦІДИТИ, джу, диш, док., перех. 1. Цідячи, повільно випускати, виливати звідки-небудь (про рідину). Майборода вийняв свою баклагу і вицідив з неї останню чарку вина (Кучер, Чорноморці, 1956, 334); * У порівн. Обличчя те було блідим, аж посірілим, ніби з нього вицідили кров (Коз., Сальвія, 1956, 169).

2. розм. Поволі випивати (про напої). От як вицідили вони самотужки глек слив’янки,.. прибігла й наша Олена з поля (Кв.-Осн., II, 1956, 155); Вицідивши до денця склянку каламутного самогону, Ярошенко враз повеселішав (Речм., Весн. грози, 1961, 83).

3. перем., розм. Говорити повільно, мало, крізь зуби, неохоче. Маєвський не говорив, а зневажливо виціджував слова (Шовк., Інженери, 1956, 225); — Зухвалець! — вицідив він крізь зуби (Фр., VI, 1951, 240).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 536.