ВИ́ЦВІЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до ви́цвісти. У вицвілій од літнього сонця, вітру і дощу гімнастьорці він [командир] виглядає нарядним (Мартич, Повість про нар. артиста, 1954, 241); Гості кинулися до стіни, припали очима до вицвілої на сонці фотографії трьох солдатів (Кучер, Зол. руки, 1948, 78); Чужа була немолода, негарна, з подовгастим лицем, з товстими, вивернутими губами, передчасно вицвіла жінка (Вільде, Сестри.., 1958, 343); // у знач. прикм. Невиразного кольору; безбарвний. Настя майже одних літ зо мною, але в неї вже двойко дітей і жовте, вицвіле обличчя (Кач., II, 1958, 47).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 535.