ВИХЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм. 1. Рухатися нерівно, похитуючись, звертаючи з боку на бік. Авто несамовито неслося, вихляючи по мосту і за мостом (Ле, Клен. лист, 1960, 117); У шлюпі вирушала на гулянку весела компанія морячків.. Весла лягли на воду, і шлюп почав п’яно вихляти по Практичній гавані (Смолич, V, 1959, 716); // перен. Хитрувати, говорити неправду. Вихляв штабс-капітан чи говорив щиро, — трудно було зрозуміти (Добр., Ол. солдатики, 1961, 143).

2. чим. Махати, хитати. Жучка, що потяглась була до хліба, враз одскочила назад. Вона переступала з ноги на ногу, вихляла хвостом, висолоплювала.. язик, але ближче не підступала (А.-Дав., За ширмою, 1963, 84).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 528.