ВИСОЧІ́НЬ, і, ж. 1. Простір на великій віддалі від землі. Яка широчінь та височінь! Як широко розступилось навкруги небо! (Н.-Лев., II, 1956, 398); Весь ясний соняшниковий світ стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя (Довж., І, 1958, 67); Стрімко йдуть [реактивні літаки] у височінь і тягнуть угору білі стрічки (Гончар, Тронка, 1963, 14).

2. перен. Високий, значний рівень розвитку чого-небудь. І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь,.. в кожній сім’ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст (Вишня, І, 1956, 401); Це його [Русевича] заслуга, що завод піднісся на втрачену за роки розрухи височінь! (Шовк., Інженери, 1956, 161).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 496.