ВИПРАВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ВИ́ПРАВИТИСЯ, влюся, вишся: мн. ви́правляться; док. 1 Розгинаючись, робитися прямим, рівним; розправлятися. Похилився стан [Тетяни] та й не виправлявся, але Макар того досі не примічає (Л. Янов., I, 1959, 70); — Криве дерево не дуже виправляється (Мушк., Чорний хліб, 1960, 134); Повиймав із скрині жупан, шапку, пояс, почепив усе на кілочку, щоб виправилось (Барв., Опов.., 1902, 165); Він [Антін] чи не вперше за своє життя виправився на весь свій зріст і розігнув руки… (Чорн., Визвол. земля, 1959, 145).

2. Поправляти, уточнювати свій вислів, що-небудь сказане. — Ти маєш рацію, дитино моя. Я цього так не лишу. Не можу лишити, — виправився він (Тулуб, Людолови, I, 1957, 53); — Голодностепська проблема — це неабияке явище в індустріалізації Росії, — і, похопившись, [професор] виправився: — в індустріалізації Радянської Росії (Ле, Міжгір’я, 1953, 110).

3. Позбуваючись вад, перевиховуючись, робитися кращим. Він бився з хлопцями на вулиці, тікав з уроків, просився до товариша і їхав на Дніпро, каявся у всьому, обіцяв виправитися і знову шкодив (Сенч., На Бат. горі, 1960, 20); А Ніна ж думала, що хлопець остаточно виправився і що це вона так зуміла його перевиховати (Донч., V, 1957, 448).

4. Те саме, що виправдо́вуватися 1, 2. — Я, їй-богу, не думав її образити, — почав виправлятися Довбня (Мирний, III, 1954, 247); — Та хіба я барюся? Я й так он скільки вробив! — виправлявся наймит, оббиваючи мітлу об чобіт (Гр., І, 1963, 264).

5. діал. Вирушати куди-небудь. Виходило, що, не оженившись, ніяк не можна на Томську виправлятись, бо без жінки не можна буде з дітьми обійтися ні в дорозі, ні на новому місці (Григ., Вибр., 1959, 290); — Такий полковник Лобода? Днини не всидить без бійки, знов, кажуть, на Дунай виправляється (Ле, Наливайко, 1957, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 460.