ВИПЛУ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ПЛУТАТИ, аю, аєш, док., перех. 1. Розмотуючи, розсовуючи заплутане, виймати, звільняти кого-, що-небудь. Він підбіг до шпигуна, схопив його за руку, потяг по горищу, виплутуючи з старих сіток (Збан., Мор. чайка, 1959, 203); Наталя Вовк ткала портрет годинами і днями, потрібної схожості не було, виплутувала нитку назад (Вол., Самоцвіти, 1952, 140); Воно [вороненя] вже стямилось, мерщій би полетіло, Так із шерсті не виплутає ніг (Греб., I, 1957, 66); Він виплутав із куширю весло і спрямував човна на чисте (Досв., Вибр., 1959, 420).

2. перен. Допомагати кому-небудь виходити з важкого, скрутного становища; рятувати. [Євдокія Корніївна:] Виплутуйся собі й дочку виплутуй (Н.-Лев., II, 1956, 529); Не раз виплутував [прокурор] грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом (Тулуб, Людолови, I, 1957, 99).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 455.