ВИ́ПИТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́пити. Зайво випитий ківш угорського вина з ніжних рук молодої Барбари.. ламав священні вояцькі звичаї (Ле, Наливайко, 1957, 74); І кінські черепи, об’їдені рамена, І очі, випиті шуліками дотла, Ах, коні вороні, не знали ви стремена, В обочинах крутих погибли без сідла! (Мал., II, 1956, 40); // ви́пито, безос. присудк. сл. І коли вино було випито і борщ та смажена баранина були з’їдені, вони таки справді непомітно вислизнули з хати (Чаб., Тече вода.., 1961, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 673.