ВИЛУ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ЛУПИТИ, плю, пиш; мн. ви́луплять; док., перех. 1. розм. Видобувати, виймати, очищаючи від шкаралупи і т. ін. // Виламувати, відколювати від чого-небудь; робити що-небудь, виламуючи з чогось. Череп’яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, .. ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гнота (Мирний, IV, 1955, 286).

◊ Хоч з колі́на ви́лупи — де хочеш, візьми. Не йме віри, вражий пан. — Давай, хоч з коліна вилупи, хоч з землі викопай, хоч украдь, — каже (Н.-Лев., І, 1956, 59).

2. Сидячи на яйцях, виводити пташенят (про птахів). Яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 21); Квочка, яку Улянка підсипала, давно вилупила курчат (Донч., Вибр., 1948, 268).

3. розм. Широко розкривати, витріщати (очі). — Та ти збожеволів! — волала стара вірменка, обурено вилуплюючи жовтуваті білки очей (Тулуб, Людолови, І, 1957, 420); Яків сів, вилупив баньки на світло і слухав, що кажеться (Мирний, І, 1954, 294); Козак вилупив перелякані очі (Панч, II, 1956, 165).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 425.