ВИКУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́КУРИТИ, рю, риш, док., перех. 1. За допомогою диму виганяти кого-небудь звідкись. Як мисливець викурює лисицю з нори, так старий бойовий командир "Буревісника" зуміє примусити підводний човен рушити з свого місця (Трубл., II, 1955, 391); — Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл… (Коцюб., II, 1955, 67).

2. перен. Примушувати кого-небудь піти звідкись геть або залишити місце свого проживання. — Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря (Фр., IV, 1950, 315); [Ларивон:] Віриш, як увіпреться [Макар] в хату, то нічим його і не викуриш (Кроп., IV, 1959, 346); — Ідеш від нас? — сумовито спитав Пересада. — Викурили тебе? (Автом., Щастя.., 1959, 79); // з кого — чого. Позбавляти кого-, що-небудь чогось. Ніякі пригоди не викурили й досі з неї тієї невгомонної веселості, тієї невмирущої чулості, яка була замолоду (Дн. Чайка, Тв., 1960, 44); Закрити церкви адміністративним порядком — легко. А от викурити їх з мозку селянського — це важче (Мик., II, 1957, 371).

3. Випалювати (цигарку, люльку, тютюн). Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав (Ю. Янов., II, 1958, 19); Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку (Мирний, II, 1954, 201); Сюди іноді на хвилину забігали вартові — викурити цигарку (Сміл., Зустрічі, 1936, 219).

4. Виготовляти шляхом перегонки (горілку, спирт і т. ін.). На Лівобережжі [України] на початку XIX ст. викурювали 3,6 млн. відер горілки на рік (Іст. УРСР, І, 1953, 393).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 418.