ВИ́ЗДИХАТИ, ає, док., розм. 1. Загинути до останнього де-небудь (про тварин, птахів і т. ін.). Та й півні кукурікають, щоб вони виздихали! (Стор., I, 1957, 90); На подвір’ї ходили олені. За огорожею лежала корова, свині. Все виздихає від отрути (Шиян, Гроза.., 1956, 567).

2. зневажл. Вимерти (про людей). Каже [Ничипір] собі нищечком: — А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники! (Кв.-Осн., II, 1956, 114); — Ворогів багато примазалось, у всі щілини, мов ті таргани, поналазили. Міцним тютюнцем треба їх підкурювати, поки виздихають (Донч., I, 1956, 378).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 397.