ВИ́ДИ́МО. 1. Присл. до ви́ди́мий. Поправляюсь я тут видимо, товщаю в очах (Л. Укр., V, 1956, 400); Входить видимо збуджений Варпеховський і з місця кидається тиснути руки Мелешкові (Коч., II, 1956, 502).

2. у знач. вставн. сл. Уживається у знач., близькому до очевидно, напевно. Антін задумавсь. Видимо, він силкувавсь щось пригадати (Коцюб., II, 1955, 302); А Лука, видимо, не поспішався та все говорив до Марка ласкаво й запобігливо (Мик., II, 1957, 324).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 386.