ВИГУ́ЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ВИ́ГУЛЯТИСЯ, яюся, яєшся, док. 1. с. г. Випасатися на пасовищі. Її можна було бачити і на далекому полі, і ще далі в степу, де вигулювались на пастівнику отари овець (Донч., IV, 1957, 405); // розм. Виростати на свободі, набуваючи здоров’я, повноти. А я собі вигулюю. Вигулялася така здорова, огрядна! (Мирний, III, 1954, 162).

2. розм. Гуляти довго, досхочу. — Ляже не клята, встане не м’ята, наїсться, нап’ється, вигуляється, так чому ж їй не бути хорошою (Вас., І, 1959, 266); Хай не мучиться молодняк по стайнях, по денниках, хай бігає, вигулюється (Вишня, II, 1956, 59).

3. безос., рідко. Ставати світлішим, вияснюватися (про погоду). Вигулюється там, а тут іще запнуто. Блисне, — упустить на чугунне і довго ковзається і гуде. (Дощ іде…) (Тич., І, 1957, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 380.