ВИГА́ДНИК, а, ч. 1. Той, хто легко вигадує, видумує, людина з живою уявою. Вигадник і поет, Він записався був одважно у приблуди І, золоті якісь шукавши береги, Чотири роки жив у темряві тайги (Рильський, II, 1946, 172); Особливо смішив усіх Онопрій Перегуда — парубок неймовірної сили, сміливої вдачі, чорнявий, з грайливими очима, жартун і вигадник (Іщук, Вербівчани, 1961, 23).

2. Той, хто вигадує що-небудь брехливе, таке, що не відповідає дійсності. — А ви й повірили. Микита такий вигадник, як ота баба Килина.. Тільки й зна, що бреше (Панч, Гарні хлопці, 1959, 32).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 370.