ВИ́ВОЛОЧИТИ, очу, очиш, док., перех. Поволочити довго, на всі боки. Тоді Семенець взявсь за Макітру: в один бік за чуба, в другий — вим’яв, виволочив, скільки сам знав (Вас., II, 1959, 51); // ким. Поволочити скрізь. [Бурлака (підходить, старшина одступа):] Слухай, Михайло! Я не подивлюсь, що ти старшина, а тільки не заговориш по-людськи, то виволочу тобою всю хату! (К.-Карий, І, 1960, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 368.