ВЕСНА́, и́, ж. 1. Пора року між зимою і літом, яка характеризується подовженням дня, потеплінням, появою перелітних птахів, розквітом рослин і т. ін. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила (Шевч., І, 1951, 136); Травень надворі… Значить, весна, Значить, гілки набростилися, І даль така прозора, ясна, І зорі грозою вмилися (Забашта, Квіт.., 1960, 59).

2. перен. Молодість, роки дитинства і юності. Не забудь, не забудь Юних днів, днів весни (Фр., X, 1952, 13); Нехай твою [сестрину] весну минуть Вітри та морози (Пісні та романси.., II, 1956, 112); // Що-небудь початкове, яке провіщає розквіт, розвиток, перемогу чогось. І сталось. Перший грім з "Аврори" Весну народну возвістив, І Київські прадавні гори Червоний прапор осінив (Рильський, І, 1956, 415); // Світле, радісне почуття. Хуга надворі північна, В серці — весни течія (Мас., Сорок.., 1957, 216); Весна в кожному серці, райдуга в очах (Кучер, Чорноморці, 1956, 359).

3. Рік (тільки при визначенні віку кого-небудь). Був я підлітком і не знаю, Скільки весен тобі було, Як зустрілись ми серед гаю, Де зі скелі б’є джерело (Вирган, В розп. літа, 1959, 38); — Старий Йонеску.. позаторік святкував соту весну свого життя (Смолич, І, 1958, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 341.