ВЕ́РШНИК, а, ч. 1. Людина, що їде верхи на коні; верхівець. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки (Коцюб., І, 1955, 352); Натомлених за цілий день коня і вершника потягнуло на спочинок (Кач., II, 1958, 433).

2. тільки мн., іст. Один з привілейованих станів у стародавньому Римі та стародавній Греції, з якого формувалась кіннота. В стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів.. (Комун. ман., 1947, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 338.