ВЕРЕМІ́Й, я, ч., розм. Те саме, що веремі́я. Коли над сим глухим, пустельним місцем жалібно гула одна буря, крутячи страшного веремія і закидаючи усе снігом, — ті [горобці] і зимою хмарами носилися і несамовито цвірінькали (Мирний, IV, 1955, 16).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 328.