ВЕЛІ́ННЯ, я, с. Наказ, вимога, розпорядження. [Марфа Варфоломіївна:] Не все коїться по нашому хотінню, по щучому велінню (Кроп., II, 1958, 266); Коли ж вона механічно, мов автомат, виконала його веління, він тихо, ледь чутно промовив: — Тепер іди… Іди… (Руд., Остання шабля, 1959, 78); * Образно. — Не кожний обирає собі професію одразу. Ще поміркуєш, прислухаєшся до веління серця (Донч., V, 1957, 240).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 323.