ВЕЛЬМО́ЖНІСТЬ, ності, ж., заст. 1. Абстр. ім. до вельмо́жний; родовитість, знатність. — А третьому, щирому й молодому хлоп’яті: — Що, — каже [пані], — те світове — і вельможність, і багатство? (Вовчок, І, 1955, 258); [Принцеса:] Годі, люди, і шана, й посміх не до речі справді принцесі-босоніжці. Вся вельможність лишилась там (показує в діл) (Л. Укр., II, 1951, 212).

2. у сполуч. із сл. ваша, їх. Форма звертання, титулування старшини, панства, чиновників. — Якби оцей мужик та не робив діла за вас, панів, то довелося б вашій вельможності з голоду пальчики кусати! (Мирний, IV, 1955, 336); — Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий. — Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей (Багмут, Опов., 1959, 21).

3. Знатний сановник. За що ж, панотче, вас вельможністю зробили І на ходулі підняли? (Щог., Поезії, 1958, 480).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 324.