ВЕДМІ́ДЬ, ме́дя, ч. 1. Великий хижий ссавець з незграбним масивним тілом, укритий густою шерстю. В бору плодились кабани, Ведмідь і сарна прудконога (Щог., Поезії, 1958, 359); А понад тим глуха тиша довкола, переривана ніби стрекотом вивірки на гілляці або риком ведмедя в чагарі (Фр., II, 1950, 92); Тут усі були мисливці і знали, що значить не мати патрона, коли на тебе йде ведмідь (Багмут, Опов., 1959, 30); По берегах північних морів і на плавучих крижинах Північного Льодовитого океану зустрічається білий ведмідь (Зоол., 1957, 3); * У порівн. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки (Тют., Вир, 1964, 341).

◊ Ведмі́дь на ву́хо наступи́в див. наступа́ти.

2. перен., розм. Про незграбну, неповоротку людину. Ще тут живе шведка, панна, ведмідь той вчений… ся не спокусить нікого — ні! (Вовчок, І, 1955, 376); Данько не мав, звісно, найменшої охоти попадатися в лапи такому ведмедеві [вартовому] (Гончар, Таврія.., 1957, 67).

3. розм. Суміш різних вин або суміш вина з чаєм чи кофе. — Як вип’ю цього ведмедя ще одну чарку, то.. так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі (Н.-Лев., III, 1956, 115).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 316.