ВГОРО́ДЖУВАТИ (УГОРО́ДЖУВАТИ), ую, уєш, недок., ВГОРОДИ́ТИ (УГОРОДИ́ТИ), оджу́, о́диш, док., перех. 1. З силою встромляти якийсь предмет, переважно гострий, у що-небудь. Та лебідка й пісню співать починає Старому Ярославові, Хороброму Мстиславові, Що лютого Редедю полонив І перед його військом касозьким ніж у серце вгородив (Мирний, V, 1955, 261); Вгородив [Спиридон] спересердя ціпок на добру четверть у мокру землю (Л. Янов., I, 1959, 476); // діал. Всаджувати, поміщати щось куди-небудь. Музики установляють амфору, угородивши її в пісок (Л. Укр., II, 1951, 318); З трудом, при помочі панича З., вгородив його [мішок] на поличку над своєю головою (Фр., III, 1950, 220).

2. перен. Втуплювати у щось (очі, погляд). Думки її далеко були від того, хоч вона й вгородила свої очі у купу лушпанин… (Мирний, III, 1954, 235).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 308.