ВВІК (УВІ́К), присл. 1. при присудку з запереченням. Ніколи. [3-й запорожець:] Коли б мене Яків, що варту розводив, не пізнав і не гукнув на мене, то ввік би вічний не догадався, що тут є кіш такий великий (К.-Карий, II, 1960, 265).

2. розм. Завжди, вічно, довіку. Не годиться дівувати увік (Коб., І, 1956, 111); Наче фатум злий нависнув над тобою, І тих, хто вірним був би ввік, Він наче загодя прирік На скору смерть (Сам., І, 1958, 112).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 303.