ВАЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок. 1. перех. Те саме, що вали́ти1 1.Авентій був розбійник з пупку, Всіх тормошив, валяв на купку (Котл., І, 1952, 195); На вулицях вітер валяв старі тини, на дахах гримів залізною бляхою (Чорн., Визвол. земля, 1959, 75); І чути юні голоси На молодій будові, Яка на щастя ожива, — Ось-ось задимлять труби, І як валяють дерева Свалявські лісоруби (Нагн., Вибр., 1957, 43).
◊ Валя́ти з ніг — те саме, що Вали́ти з ніг (див. вали́ти1). Та віє вітер, повіває, А журба ж мене з ніг валяє (Укр.. лір. пісні, 1958, 343).
2. перех. Забруднювати. Помалу ступайте, Пилу не збивайте, Шмаття не валяйте (Чуб., III, 1872, 34).
3. перех. Розминаючи і дуже ущільнюючи, збивати (з вовни, шерсті, пуху тварин і т. ін.). Кульжан виявилася надзвичайно здібною і в тринадцять років вміла і шити, і варити, і валяти повсть (Тулуб, В степу.., 1964, 59); Спеціальні робітники валяли сукно, стригли, ворсували, фарбували (Іст. середніх віків, 1955, 166).
4. неперех., наказ, сп. валя́й (валя́йте), розм. Має знач. спонукання до дії. — Зашифрувала? Валяй далі: "Підпільний райком продовжує свою роботу" (Ю. Янов., І, 1954, 153); — Гм… За дверима поплескати язиками хочеться, — блискав Лозовий своєю білозубою, ясноокою, посмішкою… Гаразд, валяйте (Руд., Остання шабля, 1959, 284).
◊ Валя́ти ду́рня див. — ду́рень.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 287.