БІДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. Жити в бідності, нужді, тернітн злидні, нестатки. — І дивні ті люди: бідує, горює, гине з голоду, а нічого не радить собі, не запобігає лихові… (Коцюб., І, 1955, 110); — Збагатимо країну, і кожен її чесний трудівник-громадянин перестане бідувати (Ле, Міжгір’я, 1953, 117); // Жити в горі; горювати. П’є п’яниця неділю… П’є п’яниця другую, а я, бідна, бідую (Чуб., V, 1874, 585); Відколи Грициха вмерла, то він [Гриць] бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки (Стеф., І, 1949, 51); Професор Стожар бідував без дочки (Нех., Повість.., 1952, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 179.