БІ́ДНИЙ, а, е.

1. Який живе в нужді, нестатках; убогий; протилежне багатий. Забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був — і пучкою до тебе не доторкнуться (Вовчок, І, 1955, 357); // Недостатньо забезпечений матеріально; небагатий, незаможний. Кирило Іванович Голуб.. був з самого бідного полупанського роду (Мирний, І, 1954, 149); // у знач. ім. бі́дний, ного, ч. Убога людина, бідняк. Бідний піт ллє, а багатий його кров п’є (Укр.. присл.., 1955, 3); Та багатому багато його [щастя] треба, а бідному й то гаразд, коли буде що назавтра кусати (Мирний, IV, 1955, 287); Ми йдемо походом гідним, — всім пригнобленим і бідним руку подаєм! (Тич., I, 1957, 167).

2. Такий, як у бідняка, власт. біднякові; недорогий, непишний. На дівчині була дуже бідна одежа: рукави на сорочці були ледве поцяцьковані попівкою та маленькими блідими зірочками (Н.-Лев., II, 1956, 174); Гнат дивився на свою хату й не пізнавав її. Хата наче покращала, побільшала, з бідної хатини стала багатою світлицею (Коцюб., І, 1955, 53).

3. Невеликий кількістю, недостатній. Серед шалених прерій і в тундрі, де сивіє бідний мох. Нам світять Гейне, Тютчєв, Архілох (Рильський, II, 1946, 8).

4. Який має в незначній кількості потрібні риси, ознаки. Бідна фантазія; // Невиразний, одноманітний, з малим запасом слів (про мову, художні засоби і т. ін.). Чого ж дума така пишна? Чого ж слово таке бідне? (Рудан., Тв., 1956, 56).

5. на що, чим. Який має, містить у собі мало, недостатньо чого-небудь. Такий блідий, бідний вражіннями день! (Коцюб., III, 1956, 147); У нас кінчився період, бідний на фільми (Довж., III, 1960, 8).

6. Який викликає співчуття; нещасний, бідолашний. А що тих бідних покриток Пустив [управитель] по світу з байстрюками! (Шевч., II, 1953, 94); Раз якось хмара наступила, Схопилась буря і зломила Деревце бідне з корінцем (Гл., Вибр., 1957, 112); Бідній сиротині без батька темний, непривітний світ! (Фр., XIII, 1954. 55); * Образно. Ой, на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає (Л. Укр., І, 1951, 6).

Бі́дна [моя́ (на́ша і т. ін.)] голі́вонька (голова́) — уживається при вираженні відчаю, розпачу. — Ганну сьогодні били, учора Параску.. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька! (Вовчок, І, 1955, 110).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 177.