БІДА́К, а́, ч., розм.

1. Убога людина; бідняк. Бідаку не первина, що ні з чим до млина (Укр.. присл.., 1955, 38); Була на всю губу господинею, що й бідакові у неї єсть заробіток (Барв., Опов.., 1902, 308); За синім морем — поле тихе. На ньому чорні бідаки (Мал., За.. морем, 1950, 39).

2. Бідна, нещасна людина; бідняга, бідолаха. Віз застряг у болоті, дощ промочив бідака до нитки (Фр., VI, 1951, 166).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 176.