БУЛАВА́, и́, ж.

1. Кулясте потовщення на кінці палиці і т. ін. У великій.. хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою (Н.-Лев., II, 1956, 374).

2. іст. Палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка була колись військовою зброєю. З наскоку тріснув [Турн] булавою По в’язах, великан упав (Котл., І, 1952, 239); Ось налягли здобичники, тісною, каблучкою здушили чумаків, вимахують ножами та булавами… (Коцюб., І, 1955, 185); Бабуся відчинила комору, де береглись.. шаблі, списи, булави й інша холодна зброя (Стар., Облога.., 1961, 64); // Така ж палиця як символ влади. До булави треба й голови (Укр.. присл.., 1955, 76); Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду (Шевч., І, 1951, 22); От неначе перед моїми очима Богдан Хмельницький з золотою булавою вступає в Корсунь (Н.-Лев., III, 1956. 308); Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш у руках булаву (Тулуб, Людолови, І, 1957. 91).

3. заст. Довга палиця з кулею зверху — річ, належна до парадної форми швейцара в установах і аристократичних домах дореволюційної Росії. Стояв [перед дверима] страшного росту швейцар із здоровенною булавою (Мирний, III, 1954, 286).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 253.