БРИ́ДКО. Присл. до бридки́й. Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться (Шевч., II, 1953, 169); А щодо мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому! (Л. Укр., V, 1956, 63); // у знач. присудк. сл. "То бридко!" сказав я, а нишком додав: "Яка ж бо ти добра, серденько!" (Сам., I, 1958, 128); Дівчині було бридко, розуміла, що принижує себе, але їй конче треба було знати правду (Дмит., Наречена, 1959, 226).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 234.