БОЯ́РИН, а, ч.

1. іст. У Росії до Петра І — особа, що мала найвищий сан, звання серед службовців. Стоїть Хмельницький — України син, А поруч з ним боярин Бутурлін (Шпорта, Ти в серці.., 1954, 172); // У Київській Русі — великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя. Бояри й воєводи,, поспішали до широких дверей княжого терема (Скл., Святослав, 1959, 29).

2. етн., заст. Товариш молодого (жениха), який б головним розпорядником весілля; шафер. Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та світилками (Н.-Лев., II, 1956, 181); Дружками будемо тобі ми — ..боярами Микунька і Юрко (Л. Укр., V, 1956, 346); Молодий і молода, дружки й бояри і поважні сусіди сиділи за столом (Довж., І, 1958, 154).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 224.