БЛІДИ́Й, а́, е́.

1. Без рум’янця; позбавлений природного кольору (про обличчя). Біда — як жінка бліда, але ж лиха година, коли жінка — як калина (Укр.. присл.., 1955, 122); Блідий, він ще дужче поблід і опустив на груди свою важку голову (Мирний, І, 1954, 320); Дівчинка була захекана, бліда від хвилювання (Донч., V, 1957, 499).

2. Неяскравий, слабо забарвлений. Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця (Коцюб., І, 1955, 341); // Який слабо світиться, дає слабке світло. Місяць блідий крізь туман прозира (Фр., XIII, 1954, 173); Вгорі.., бліда при денному світлі, горіла велика електролампа (Коз., Вісімсот.., 1953, 51).

3. перен. Невиразний, недосконалий. Не хочу перечитувати того, що написав, бо знаю, що воно бліде і не може змалювати розкішного гірського образу в Кузьмі-Дем’яні (Коцюб., III, 1956, 142); Мені одно.. потрібно,.. Щоб річ, що я накреслив, виткав. Горіла, діяла, жила, Щоб не була блідим відбитком Чужого світла і тепла (Дор., Тобі, народе.., 1959, 66).

4. Уживається як складова частина різних ботанічних та інших назв-термінів. Бліда поганка; Бліда неміч.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 201.