БЛИЩА́ТИ, щу́, щи́ш, недок.

1. чим і без додатка. Світитися яскравим світлом; сяяти. Не блищало сонечко.. — Дощ ішов івітер вив (Щог., Поезії, 1958, 175); На небі зірочки блищали (Гл., Вибр., 1957, 275); // Давати блискі бути блискучим. Не все то золото, що блищить (Укр.. присл.., 1955, 178); Під гаєм в’ється річенька… Як скло, вода блищить (Пісні та романси.., II, 1956, 126); Всі машини і прилади блищали, як дзеркало (Фр., III, 1950, 192); Десь далеко блищить в передвечірньому сонці шпиль дзвіниці (Корн., І, 1955, 151); // Виділятися білизною, блиском (про очі, зуби, тіло); біліти; лисніти. Венгерки.. сміялись.. їх білі зуби блищали через тонкі розтулені губи (Н.-Лев., II, 1956, 395); Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту (Коцюб., II, 1955, 88); Очі її блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе (Скл., Святослав, 1959, 32).

2. перен. Вражати зовнішнім блиском, пишністю. Хотілось би бути матір’ю, жити родинним тихим, супокійним життям — хотілось би і на балах та виставах блищати красою одягу, фігури (Хотк., І, 1966, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 200.