БЕЗУМО́ВНО.

1. Присл. до безумо́вний. Щось безумовно порочне й хворобливе було в усіх отих гримасах, позах майже всіх постатей.. на картинах (Головко, II, 1957, 411); // у знач. присудк. сл. — Може, й справді я тенденційно зараз міркую.. — Безумовно (Ле, Міжгір’я, 1953, 350).

2. у знач. вставн. сл. Уживається для вираження певності в чому-небудь. В дорозі він, Пронька Сокіл, безумовно, буде дуже корисний Павликові (Донч., VI, 1957, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 151.