БЕЗПУ́ТНИЙ, а, е. Який відзначається легковажністю; безладний, розгульний. Мотря спершу дивилася на.. безпутне життя [Чіпчине] та плакала, та вговорювала Чіпку (Мирний, II, 1954, 161); Де цей безпу тний Багрич пропадав цілу ніч? Пиячив? У кого? З ким? (Дмит., Обпалені.., 1962, 48); // Непутящий. Ах ти ж хлоп’я безпутне. Та хіба ж можна на рідну бабусю отаке плести? (Баш, На землі.., 1957, 66); // Плутаний, хаотичний. Бувай здоровенька і прости, що лист якийсь безпутний — дуже гаряче! (Л. Укр., V, 1956, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 143.