БЕЗГОЛО́ВИЙ, а, е.

1. Який не має голови. Тут же [на морському дні] живуть деякі представники безголових, або пластинчатозябрових, молюсків (Курс заг. геол., 1947, 165); // Якому відтято голову; обезглавлений. Дивлюся, в могилі усе козаки: Який безголовий, який без руки (Шевч., II, 1953, 232); Кинула [Секлета] на долівку безголовий тулуб [курки], він бив крилами, підкидався (Донч., III, 1956, 133).

2. перен. Дурний, дурноголовий. Тут Микита зірвавсь: — Усі ви безголові! (Тич., І, 1946, 112); Я все пам’ятаю. Все: і як той Пуперюк з німецьким кайзером безголового гетьмана в нашому Києві ставив… І як він Україну пілсудчикам продавав (Жур., Вечір.., 1958, 356).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 123.