БЕЗГОЛО́В’Я, рідше БЕЗГОЛІ́В’Я, я, с. Нещастя, горе, біда. Велике тут було роздолля Тому, хто праведно живе. Так як велике безголов’я Тому, хто грішну жизнь веде (Котл., І, 1952, 149); Вітрова Балка ждала завжди князя й терпіла його з гістьми, як справжнє своє безголов’я (Головко, Мати, 1940, 53); Дівчину зустрів я. Ой яка ж вона хороша не знайду і слів я:.. тільки глянув, то й зав’янув, — моє ж безголів’я! (Тич., III, 1947, 83).

На [мо́є (на́ше і т. ін.)] безголо́в’я (безголі́в’я) — на чиюсь біду, на нещастя. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов’я І я учуся. Слізьми? Кров’ю! Письмо те полилося… (Шевч., II, 1953, 63); Кругом же бандити, кругом. Як не Гальчевський, то Шепель, ..і все на безголов’я наше (Стельмах, II, 1962, 43).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 123.