БАЦ¹, виг.

1. Звуконаслідування, що вживається на означення різкого короткого звуку.

2. розм. Уживається як присудок за знач. ба́цати. Підходжу до свого щоденника, що вишкіряє до мене білі сторінки, і — бац! бац! ним об стіл (Коцюб., II, 1955, 253).

БАЦ², а, ч., діал. Старший вівчар. — То ти, Паньку? — питає бац ізсередини (Фр., IV, 1950, 27).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 114.