АВЖЕ́Ж, част., розм.

1. Уживається для ствердження якої-небудь думки (найчастіше при відповідях); аякже, так, звичайно. — Чому ти, Чіпко, не одружишся?— "Хіба воно краще?" — Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить… (Мирний, II, 1954, 218); [Марція:] Адже, по східному звичаю, гості не сміють відмовлятись від дарунків, бо то була б господарям образа? [Xуса:] Авжеж, такий у нас ведеться звичай (Л. Укр., III, 1952, 182); — Авжеж, він знає, що Євдоха не спить, але не показує цього (Кундзич, Пов. і опов., 1951, 22).

2. ірон. Уживається (з підвищеною інтонацією) при запереченні в значенні, близькому до чом не так!, якраз!, отож! — Хіба ж і ти дівкою не бігала на вулицю?— "А не бігала". — Авжеж! не бігала. Як той хорт, плигала через тини та через перелази (Н.-Лев., II, 1956, 178); — Дай табаки! — Авжеж! (Сл. Гр.).

3. діал. Уживається в значенні, близькому до а д ж е. Авжеж ти знаєш про це! (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 9.