Щоб приберегти свої сили і не витрачати даремно часу, на мить заплющив очі, розраховуючи розплющити їх за хвилину — другу… Та коли заплющив, розплющити вже не зміг.

Прийшов до тями від того, що човен раз за разом розвертало і він ледь втримався навіть на спеціальному зручному сидінні, яке змайстрував сам. Відкрив очі й побачив, що волосінь на донці аж бринить. На крючках сиділа чимала рибина.

Він схопив, поки не пізно, вудку і став повільно підтягувати рибу до човна. Водночас підготував надійний багорик, який про всяк випадок завжди тримав у човні.

Риба опиралася, іноді залягала на дно й доводилося послаблювати волосінь, аби та не розірвалась — риба попалась гонориста. Лише за чверть години він підтяг її до човна і вперше в житті побачив такий великий власний улов — це був справжній сом.

Біля човна сом знову заліг на дно, не бажаючи підніматися на поверхню води і йому довелося вкотре злегка відпустити його погуляти на повідку. А коли той зрештою втомився, підтяг до човна й зачепив багориком.

Не без проблем втягнув сома у човен і визначив, що на сьогодні цього улову йому досить. Пора додому. А коли став піднімати поплавкові вудки, відчув і там рибу — на крючках сиділи чималі окуні. Та вони, на відміну від сома, підійшли до човна сумирно й доповнили улов лише кількісно.

* * *

Біля десятої години дня до сільради вулицею чимдуж чимчикував захеканий чоловік похилого віку. Він так поспішав, що навіть не помічав односельчан, які проводжали його здивованими поглядами, а тим, хто перший вітався, він щось малозрозуміле муркав собі під ніс і, виставивши голову і худорляві плечі уперед, ще швидше дріботів ногами, так, ніби утікав від когось, і не міг — сил було замало… А дійшовши до сільради, перед східцями зупинився віддихатися, але ця слабкість була короткочасною. Зробивши обличчя рішучим, як у солдата перед атакою, ще раз хапнув повітря, похапки дістався вхідних дверей і з усією рішучістю борця за свої права, кинувся на них… Далі коридором буквально пробіг до дверей кабінету голови. Що було сили смикнув двері, та даремно — вони були замкнені.

— А — а — ай!.. — по-старечому тихо проревів в розпуці й кинувся до кабінету секретаря сільради. Відчинив його і з порога випалив:

— Труп, труп… Утопленик! Викликай міліцію, міліцію!

— Де?! — Та зблідла.

— На березі! Під берегом, під моїм городом.

— Хто він?

— Звідки ж мені знати? З виду товстий, низького зросту. Чого рота роззявила? Викликай міліцію — нехай їдуть.

Ніби опам’ятавшись, секретарка схопила телефонну трубку і стала шукати довідник телефонних номерів, а знайшовши, набрала номер.

— Міліція? Це секретар Сестринської сільської ради. Тут у нас труп. Що? Де? Під берегом. Під яким берегом. Під берегом річки. Де саме? Під городом громадянина Сіроштана. Га? Що? Щоб нічого не чіпали? Добре. Тільки швидше, поки його течією не понесло далі. Так. Чекаємо в сільраді. Добре! — Закінчила говорити і до Сіроштана:

— Сідайте. Зараз міліція приїде і ви покажете, де це.

— Мені додому…

— Ага… Завтра. Ніяких додому, а то вас самих заберуть у відділ і там будете довго доказувати, хто ви і як там опинилися. Чекайте.

Сіроштан скривив і без того тужне лице, від чого воно за якусь мить і зовсім стало блякло-зеленим, схожим на печену печерицю.

— А покурити можна, а то мені того… Погано.

— Якщо вам від цього стане краще, то можна — на ганку. За дверима. — Почув і тихесенько вийшов. Сів на східцях. Скрутив самокрутку й затягнувся, Потім другу, третю… І ось, нарешті під’їхала міліцейська машина. За нею друга, санітарна — "труповозка". З міліцейської машини вийшли три чоловіки і ще лікар у білому халаті. Усі вони, обминувши Сіроштана, що піднявся було їм назустріч, пішли до приміщення.

За кілька хвилин почув своє прізвище і чимдуж подріботів до кабінету.

— Ось він, — секретарка кивнула головою на Сіроштана.

— Ну, розповідайте, як ви там опинилися і що ви там бачили.

— Ну, значить, іду я своїм городом до річки, з відром. Став на вимостку, нахилився зачерпнути води, а там…

— Ну, ну… Що там?

— Чоловік у воді. Невеличкий, товстий, як поросятко. Прибило водою до вимостки. Розкинув руки й лежить мордою вниз. Я бігом сюди. Оце і все…

— Тепер розказуйте про себе — хто ви, де проживаєте, чим займаєтесь? Що там робили? І докладно.

— Та що там розказувати? У воді чоловік лежить, а ви…

— Ану тихо! Не підвищуй голос, а то…

— Це наш житель. Колгоспник, пенсіонер, інвалід війни, — втрутилась секретарка.

— Можете показати, де це? — дещо змінив тон міліціонер і кинув у бік секретарки офіційне: — І ви нам потрібні. Поїдете з нами.

— До мене пішли, а там городом…

— Показуйте, як проїхати до вас.

— Добре, — Сіроштан вимушено погодився.

Його вивели із сільради під руку, посадили в машину. Водій увімкнув двигун і вона поїхала по дорозі, по якій він так спішив до сільради, аби повідомити міліцію. Тепер він показував її міліціонерам тремтячою рукою з відчуттям якоїсь своєї, незрозумілої навіть йому провини.