Коли під’їхали до садиби, його пропустили вперед. Він відкрив хвіртку і, заспокоюючи дружину, що вишкандибала із ціпком їм назустріч, повів повз хату стежкою до річки. А коли вони дійшли до вимостки, Сіроштан показав ліворуч неї і всі побачили у воді щось схоже на чоловіка.

— Це він, — сказав і відвернувся.

Міліціонер підозріло втупився в чоловіка й перепитав:

— Хто, він?

— Той чоловік, якого я бачив тут, — сердито відповів Сіроштан, відчуваючи каверзу у запитанні стража порядку. Розвернувся і знервовано потьопав назад, до хати.

— Що це з ним? — створив на обличчі здивовану міну міліціонер. Решта присутніх при цьому промовчала.

— Треба підтягти його й витягти на берег. Потрібні граблі чи багор якийсь. Піди до цього діда і попроси. В нього непевне щось є. Нехай дасть, — міліціонер звернувся до свого колеги. — І скажи, нехай санітари ідуть сюди з ношами, — додав. Той розвернувся і мовчки пошкандибав у слід за господарем садиби й незабаром повернувся із граблями. За ним неспішно підійшли два санітари.

— Дід просив не зламати, — повідомив старшого.

— От бери і діставай утопленика, тільки граблі не зламай, — той не без іронії розпорядився.

Усім гуртом підтягли тіло до берега і як тільки перевернули, секретарка сільради охнула й похитнулася.

— О — о — ох!.. Та це ж Валентин. Допився. Він рибу ловить і тверезий буває рідко.

— Ловив! — поправив її міліціонер.

— Так, звісно. Ловив, — збентежено відповіла секретарка.

— Звідки він?

— Ось тут, на цій вулиці живе разом з батьком. Через три садиби.

— Витягуйте на берег, — дав розпорядження і до лікаря: — Можете встановити причину смерті?

— Тільки попередньо.

— Добре, — погодився і пішов оглядати берег.

Повернувся за годину і розчаровано розвів руками.

— Дощ пройшов і ніяких слідів. А у вас, доктор?

— Попередній висновок: утоплення. Повний води. Остаточний висновок можна зробити лише після розтину і аналізів.

— Експрес-аналіз крові на алкоголь терміново можеш зробити?

— Так. Після доставки трупа в лабораторію.

— Це було б добре. Тепер в машину його, — старший кивнув санітарам, — а ви, — знову звернувся до секретарки сільради, — підготуйте на утопленика довідку: анкетні дані, місце роботи, заняття і поведінка в побуті — так як ви вже сказали. За вашим особистим підписом. Довідка сьогодні до вечора або завтра вранці має бути у мене. І ще повідомте про цей випадок родичів загиблого. Нехай з’являться на впізнання.

Санітари поклали тіло на ноші. З допомогою працівників міліції донесли до санітарної машини й засунули в середину.

Прибулі сіли в машини і поїхали до районного центру, а секретарка сільради зажурено попрямувала до батьків Валентина, вже подумки готуючи на нього довідку у районний відділ міліції.

* * *

Іван у першу половину цього дня займався добре знайомою справою по підтриманню порядку у слідчому ізоляторі та режиму його роботи.

Після обіду зателефонував черговий і запропонував йому з’явитися до слідчого у двадцять третій кабінет. Це стурбувало… По-перше: його ще ніколи не викликали до слідчого. По-друге: холодний тон чергового, а по-третє, у нього були причини для тривоги.

"Чи не Микола накапав?", — збентежено подумав. Ішов і відчував, як тремтять ноги. Підійшов до дверей, постукав, прислухався… За хвилину почув приглушене:

— Увійдіть!

Повільно прочинив двері і, не переступаючи порога, тихо запитав:

— Можна?

— Іване! Чого це ти так тихо крадешся, як злодій? Заходь — я на тебе чекаю, — слідчий видавав на своєму обличчі стандартну посмішку з хитринкою в очах.

Від цих слів у сержанта і мову відібрало. Він мовчки переступив поріг, відкрив рота, аби відповісти, і не зміг. Лише кілька разів розкрив його і закрив.

— Та не бійся, я не кусаю своїх. Сідай, — господар кабінету кивнув на стілець, що спеціально стояв для відвідувачів і затриманих; сам він сидів з протилежного боку стола. — Ну, розповідай, як тобі живеться у нас? Не нудьгуєш?

— Та ні. Д — д — добре, — ледь вимовив Іван і присів на край стільця — аби тільки не впасти.

— А чого це ти раптом заїкатися став? — підозріло-здивовано втупився у нього слідчий.

— Та т — т — так. Це ще в ш — ш — школі було, — поступово язик в нього оживав.

— Хтось перелякав?

— Ні. Але…

— Зрозуміло. Далі не розповідай. Не треба. Ти Вусаня Валентина знаєш?

— А хто це?

— Твій сусід. В селі, там де ти живеш.

— А — а — а… Зрозуміло. Знаю таких — ще та сімейка.

— В чому це проявляється?

— Та в усьому, — відповів й осікся, злякавшись, що ляпнув зайве. "Мабуть недаремно він цікавиться ним, а я розпустив язика", — подумав і додав:

— Я з цією сім’єю нічого спільного не маю.

— Конфліктуєш?

— Ні — і — і… Просто вони самі по собі, а ми самі по собі. А що, щось сталося?

— Сталося. Труп молодшого сьогодні знайшли у воді. Давно ти його бачив?