— Навіть не пам’ятаю, — сказав Іван, відчуваючи холодок під серцем.

— А ти згадай, згадай…

— Ну, десь з тиждень тому. Зустрів на вулиці, коли йшов на роботу. Іду, а він раптом із-за тину гульк, ледь не збив мене з ніг.

— Та хіба міг збити такий маленький такого великого. Ти ж у нас здоровань, яких мало.

— Мі — і — іг. Коли він хоче побити когось або придушити, то стрибає вище метра. Хватає за шию і валить. Його іноді стрибунцем прозивають.

— Прозивали. Випивав "стрибунець"?

— Так. В нього життя не склалося, то ж він потихеньку, наодинці, і піддає…

— І рибку ловить?

— Ви й про це знаєте?

— Так ловить чи ні?

— Ловить. Сітками і ятерями. Вудок він не визнає.

— Останніми днями за ним нічого підозрілого не помічав?

— Ні. Усе було, як завжди.

— У тебе брат є?

— Є, — розгублено відповів Іван і похолов.

— І він рибку ловить?

— Він у нас схиблений на риболовлі. Дощ, вітер, а він все одно ловить, але тільки вудками.

— Який має улов?

— Гарний — він уміє ловити, майстер. Завжди приносить гарних окунів, линів, коропів, карасів… А колись навіть сомів ловив.

— Та ти що? То чого ж ти до цього часу мовчав? У мене п’ять вудок — дарунки від колег лежать, і ніякого толку. Хіба що іноді дрібнота клює — йоржі, окунці, пліточки. А в тебе брат — справжній рибак, і ти мовчиш. Познайомиш? До речі, може він щось бачив?

— Не знаю.

— А ти запитай його, запитай. А потім зустрінемося і обговоримо інформацію.

— А що, він сам втопився, чи може?..

— Чи може, а може й сам. Саме це й треба встановити. Він п’яним був, отже міг з кимось випивати, а потім, як ти сказав, стрибнути стрибунцем йому на шию й отримав своє. Адже він був не зовсім адекватним. Чи не так?

— Так, так,.. — спішно погодився Іван.

— От і добре. А зараз іди і думай. Працюй…

— Дякую, — сказав, підводячись із стільця Іван і впіймав на собі якийсь здивовано-холодний погляд слідчого. Тихенько причинив за собою двері і зачовгав дерев’яними ногами до ізолятора.

"Та — а — ак… Знову цей братик… Якщо це він його,.. тоді мені кінець — виженуть з роботи, якщо лише цим обмежиться", — найстрашніша для нього думка заятрила в голові Івана незнищенним болем так, що вже не хотілося ні їсти, ні пити, ані жити. Це була занесена сокира над його мрією служити так, як це було раніше — над його спокоєм, авторитетом і благополуччям. Холодний піт обливав його спину, стікав по лобі, капав з носа.

Із цим жахом він зайшов у свій невеличкий прикалабок поряд з ізолятором, де зазвичай приймав їжу і дрімав на самоті. Зайшов, зачинив за собою двері й накинув защіпку… Сів, витер рукавом піт з лоба й аби не закричати, зціпив зуби, знеможено заплющив очі і закинув голову на спинку стільця.

"Усе!.. Мені кінець. Мій братик… Це він. Усе почалося з нього". Відкрив очі і побачив у люстерку, що висіло на протилежній стіні, як нервовий шок настільки перекосив обличчя, що дивитися на нього Івану стало лячно і він перевернув відображення до холодного бетону — зуби цокотіли…

Робочий день наближався до кінця, а Іван ходив як темна хмара, — стурбований, злий і розгублений — усе валилося з рук, усе було не так. Навіть колеги по роботі у цей час не виявляли особливого бажання спілкуватися з ним. І ось у вікна ізолятора тимчасового утримання постукав пізній вечір. А за пару годин з’явилася і нічна зміна.

На привітання співпрацівника він щось буркнув собі під ніс, подав журнал, де вже стояв його підпис про передачу чергування, на бігу показав людей, які знаходилися на утриманні і так само швидко, не гаючи ані хвилини, передав ключі від загратованих залізних дверей.

На цьому закінчивши передачу чергування, ледь не збивши з ніг начальника одного з відділів, прожогом вискочив із районного відділу і чимдуж почимчикував на трасу ловити машину аби вона довезла до села.

* * *

Човен швидко плив за течією і гребти було легше, та вже за чверть години Андрій відчув себе гірше — піднялася температура, легені роздирав кашель, очі злипалися. Аби не сталося чогось непередбачуваного став триматися правого берега і плив, плив як у тумані, раз по раз змочуючи холодною водою лице, протираючи очі… Втрачаючи плин часу і обриси берегів, бачив лише туман і воду.

"Усе! Напевне маю запалення легень. Треба швидше до лікаря, до лікаря…", — марив лише цим. І все ж таки свідомість не полишала його і крізь туман, що застилав зір, бачив, що на правому березі час від часу проступали дерева і поміж них чиїсь городи, а це важило для нього немало.

Аби не пропливти мимо свого дому Андрій напружував зір і пам’ять, і це йому певною мірою вдавалося. В якусь мить він навіть побачив знайомий береговий пейзаж і спрямував туди човен, ось тільки виявився там не його причал. За хвилину-другу він зорієнтувався й незабаром вже прив’язував свій човен до верби, яку плекав ще з малолітства.

Сонце зайшло за обрій і знову похолоднішало. Наступали сутінки.